Монреаль, місто, відоме своєю яскравою культурою та історичними районами, природно пережило чимало будівельних проєктів. Але були серед них і ті, що значно перевищували початкові плани, ставши в підсумку довгобудами. Протягом десятиліть таких проєктів назбиралося кілька. До прикладу, Revitalisation Griffintown — масштабна реконструкція колишньої промислової зони. Спочатку задуманий як сучасний житловий і комерційний район, проєкт стикався з багаторічними затримками через забруднену землю, зміну забудовників та еволюцію міських нормативних актів.
Подібним чином стала відомою транспортна розв’язка Turcot Interchange — головний автодорожній вузол Монреаля, де відбувалася вельми тривала реконструкція. Побудована в 1960-х роках автомагістраль на початку 2000-х стала досить небезпечною, що спонукало до масштабної реконструкції, яка тривала майже десятиліття. Про один із найвідоміших довгобудів у Монреалі та причини такої халепи читайте на montreal-future.com.
Амбіції набувають форми
Однак, навіть ці довгострокові проєкти, хоч і були разючими, бліднуть у порівнянні з іншою будівельною сагою Монреаля, яка залишається неперевершеною за масштабами та популярністю. Цей проєкт привернув, навіть міжнародну увагу, ставши символом амбіцій і надмірних прагнень і залишив після себе спадщину, яка резонує донині.
Мова про будівництво Олімпійського стадіону в Монреалі, будівлі, чий сміливий дизайн і фінансові виклики зробили її ледь не найвідомішим — і найскандальнішим — довгостроковим будівельним проєктом мегаполіса.
Щоб більш детально розібратися в причинах такої ситуації, слід зануритися в контекст, у ті настрої, які панували напередодні подання заявки та будівництва, після її схвалення. Адже коли Монреаль вирішив прийняти літні Олімпійські ігри, це було не просто заявкою на проведення спортивного заходу. Наприкінці 1960-х років місто прагнуло міжнародного визнання, економічного відродження та символічного підтвердження сучасної ідентичності Квебеку.
Відтак здобуття права на проведення Олімпійських ігор 1976 року мало стати вершиною десятиліття перетворень, яке вже включало Expo 67 — тріумф, що впевнено вивів Монреаль на світову арену.
У 1970 році, коли Міжнародний олімпійський комітет присудив право на проведення Ігор мегаполісу, тут панував оптимізм. Міські керівники обіцяли, що Олімпіада буде елегантною, ефективною і виразно сучасною. Мер Жан Драпо був центральною політичною фігурою процесу. Саме він стояв за заявкою, саме він виголосив знамениту фразу, що Ігри не можуть мати дефіциту грошей, так само як чоловік не може завагітніти. Але історія довела, що ця заява була болісно іронічною.
В основі олімпійської концепції Монреаля лежав Олімпійський стадіон. Драпо хотів не просто функціональний спортивний об’єкт, а справжній пам’ятник. Задача його проєктування була доручена французькому архітектору Рожеру Тайліберту, відомому своїм сміливим використанням бетону та широкими скульптурними формами.
Тайліберт уявив собі стадіон, не схожий на жодний інший: овальну споруду, увінчану розсувним дахом, що спирається на дивовижну похилу вежу — найвищу у своєму роді у світі. Дизайн був сміливим, елегантним, але надзвичайно складним. Із самого початку він розширював межі сучасної інженерії. Однак політичний ентузіазм і громадянська гордість переважили обережність. Будівництво розпочалося в 1973 році, залишивши лише три роки до церемонії відкриття.
Будівництво під тиском
І тут почалося: майже відразу проєкт зіткнувся з проблемами. Потужні будівельні профспілки Квебеку на початку 1970-х років неодноразово влаштовували страйки, зупиняючи роботи на кілька місяців. Інфляція призвела до зростання вартості матеріалів, додаткові затримки спричиняли й постійні зміни в проєкті.
Особливо проблемною виявилася інноваційна система даху, яка була центральним елементом концепції Тайлібера, адже ніхто раніше не намагався створити конструкцію такого масштабу.
Ба більше, завжди зацікавлений у тому, щоб спортивні об’єкти були розташовані близько один до одного, Тайлібер у своїх планах запропонував три основні компоненти, які мали б розмістити більшість змагань. Дарма, що всі вони були окремими та інтегрованими. Ці три частини проєкту Тайлібера включали безпосередньо стадіон, плавальний центр та велодром.
На момент представлення архітектурної моделі в 1972 році вже було очевидно, що Тайлібер запропонував будівельні конструкції, які включали б надзвичайно візуально поетичні та органічні архітектурні форми, що мали бути побудовані з використанням нетрадиційних будівельних методів. Але, щось пішло не зовсім так, як планувалося.
Аж тут і надважливий процес фінансування ставав усе більш напруженим. Початкові кошторисні витрати в розмірі близько 134 мільйонів канадських доларів швидко стали не актуальними. З наближенням термінів виконання робіт довелося втручатися уряду провінції Квебек, щоб узяти на себе фінансову відповідальність, переклавши значну частину тягаря з міста на платників податків по всій провінції. Те, що починалося як символ сучасної ефективності, швидко перетворювалося на фінансову яму.
Незавершена сцена для спорту
До літа 1976 року стало зрозуміло, що Олімпійський стадіон не буде завершений вчасно. Вежа залишалася недобудованою, розсувного даху не існувало, а частини конструкції все ще були оточені будівельними лісами. Проте Олімпіаду не можна було зупинити.
Спортсмени змагалися на стадіоні, який, по суті, ще був будівельним майданчиком, поспішно приведеним до пристойного вигляду. Тимчасові рішення замінили постійні, а естетичні компроміси були неминучі. Хоча Олімпійські ігри в Монреалі запам’яталися спортивними досягненнями, зокрема, ідеальними результатами Надії Команечі в гімнастиці, стадіон став наочним нагадуванням про надмірні амбіції.
Олімпіада не ознаменувала кінець проблем стадіону. Будівництво ще довго тривало, навіть після того, як згасло олімпійське полум’я. Похилу вежу завершили лише в 1987 році. Довгоочікуваний розсувний дах, який, нарешті, встановили, швидко виявив серйозні недоліки — він розривався, протікав і неодноразово виходив із ладу під час суворих монреальських зим.
Відтак у 1998 році стадіон був покритий гнучкою, але фіксованою мембраною, що складалася з сітки тросів, покритих 63 скловолокнистими панелями, покритими тефлоном, дах став нерухомим.
Складна спадщина
До моменту, коли стадіон був офіційно оголошений «погашеним» у 2006 році, його загальна вартість досягла приблизно 1,6 млрд канадських доларів. Протягом десятиліть жителі Квебеку сплачували спеціальний податок на тютюн, який призначався виключно для обслуговування боргу стадіону.
І все ж, провал стадіону не став абсолютним. Він стоїть як застережливий пам’ятник нестримній політичній амбіції, але також як потужний історичний артефакт. Мало які споруди так чітко втілюють напругу між баченням і реальністю, інноваціями і їхнім здійсненностям, гордістю і розсудливістю.
Нині Олімпійський стадіон продовжує домінувати над східною частиною Монреаля. Тут проводяться концерти, бейсбольні матчі, виставки та спеціальні заходи, проте він так і не став улюбленою пам’яткою міста.
Джерела:
- https://www.ameriquefrancaise.org/en/articles/montreal-olympic-stadium-complex
- https://canada.constructconnect.com/dcn/news/projects/2017/06/olympic-stadium-after-41-years-montrealers-still-consider-the-big-owe-iconic
- https://vancouver.citynews.ca/2026/01/10/fifty-years-after-the-games-quebecers-still-spending-on-montreals-olympic-stadium/
- https://canada.constructconnect.com/joc/news/resource/2024/04/olympic-stadium-gains-respectability-through-roof-recycling-competition