До 1861 року населення Монреалю досягло 101 тис. душ і за всіма ознаками, мегаполіс став містом, достатньо розвиненим для того, щоб мати міський громадський транспорт. На той час транспорт запряжений кіньми, уже був звичним явищем у більшості великих міст на південь від кордону. Відтак Законодавчими зборами провінції був розроблений статут для Монреальської міської пасажирської залізничної компанії. Ця подія сталася 18 травня 1861 року. Нова компанія була належним чином оформлена, а 9 серпня того ж року контракт на будівництво колійної мережі отримав такий собі Олександр Істон із Філадельфії. Про перший громадський транспорт Монреаля у вигляді кінних трамваїв читайте на montreal-future.com.
Кінний трамвай — початок
Цей вид транспорту вперше з’явився в Нью-Йорку в 1842 році. Він був компромісом між омнібусом, громадським кінним екіпажем на колесах і паропхачем. Цей транспортний засіб, запряжений двома кіньми, комфортно їхав по рейках зі швидкістю 8 км/год. Коштував цей транспорт досить дорого, адже 0,05 долара за вхід було багато для працівника, який заробляв у середньому 7 доларів на тиждень. У 1892 році, лише 10,6% користувачів належали до робітничого класу.
Після цього для початку було прокладено шість миль залізниці — на Сент-Марі, Крейг, Сент-Антоні та Сент-Джозеф. Крім того, пану Істону ставилося за обов’язок, згідно з контрактом, побудувати стайню, навіс і надати вісім транспортних засобів. До його чести, підрядник виконав роботи якісно й у термін, і ще до завершення будівництва мережі, відбулося урочисте відкриття нової послуги.
Так 27 листопада 1861 року урочисто відкрили лінії між вулицями дю Гавр і Макгілл, вздовж нинішньої вулиці Нотр-Дам. Напередодні, на офіційній церемонії відкриття директори компанії та їхні гості зайняли свої місця в чотирьох вагонах. Виїхавши з площі Збройних Сил, вони попрямували до східної кінцевої станції в Хочелазі. Після цього була екскурсія новою стайнею, а потім офіційна делегація повернулася до міста на обід у Сент-Лоуренс-Холл — найвідоміший готель того часу. На святковому обіді головним доповідачем був Олександр Істон.
Місцеві газети, ясна річ, активно висвітлювали цю подію, пишучи, що відкриття кінної трамвайної лінії — це нова ера столичного значення для Монреаля. Відтепер, були впевнені журналісти, місто очікує виключно процвітання і зростання. Одразу слід обмовитись, що вони не помилися. 5 грудня транспортні засоби, запряжені кіньми, вийшли на лінію Крейг-Сент-Антуан, від Карре Папіно до вулиці Каннінг.
Побоюючись наслідків появи нового виду транспорту, власники та водії прокатних автомобілів, чий бізнес незабаром міг опинитися на межі краху, спробували протестувати, організувавши демонстрації. Також були зафіксовані й більш радикальні випадки, коли на коліях з’явилися сторонні предмети, які перекривали їх, не даючи змоги коням продовжувати свої маршрути. Також по вікнах трамваїв дехто кидав каміння, б’ючи їх тощо.
Але ці протести й хуліганські витівки були не довготривалими. Монреальці з ентузіазмом сприйняли новий вид транспорту. Уже до 1865 року колії були прокладені на вулиці Макгілл, Веллінгтон-стріт у напрямку до каналу Лашез, на вулицях Сен-Лоран і Сент-Катрін, і, нарешті, на авеню Мон-Рояль. На додаток, компанія мала намір підтримувати кінне трамвайне сполучення, навіть у холодну пору року.
Зимові трамваї
Для цього вагони були замінені величезними санями, які могли вмістити до тридцяти пасажирів. Варто зазначити, що одні з таких саней, транспортний засіб досить незвичної форми, зберігся в Монреалі до наших днів. Те саме стосується омнібуса — транспортного засобу з дуже високими колесами, який використовувався компанією навесні, коли рейки були ще вкриті снігом і брудом.
Незалежно від того взимку чи влітку, служба працювала за принципом “à la bonne franquette». Пасажири могли сідати або виходити в будь-якій точці маршруту. Також, якщо комусь було потрібно зайти в магазин на хвилинку, то водій зупинявся і чекав. Тямучі люди, стверджували, що коні від такого графіка руху зітхнули з полегшенням. Вартість проїзду становила п’ять центів або двадцять п’ять квитків за долар. Якщо пасажиру доводилося користуватися двома транспортними засобами, щоб дістатися до місця призначення, він платив десять центів.
Перша трамвайна лінія
Зазвичай, інспектор, який перебував на місці перетину різних ліній, слідкував за тим, щоби правила виконувались належним чином.
У 1863 році група бізнесменів заснувала вуличну залізницю Квебека. Перший транспортний засіб на той час їздив по дерев’яних рейках і був запряжений двома конями.
На початку перша трамвайна лінія проходила через вулиці Сен-П’єр, Сен-Поль і Сен-Жозеф і з’єднувала ринки Шамплейн і Жак-Картьє. Пізніше, в 1878 році, вагони Сент-Джон-стріт обслуговували верхнє місто. Вони вирушали з пошти і їхали на вулицю Де Буаде, Кот де ля Фабрік і вулицю Сен-Жан, щоб дістатися до шлагбаума Сент-Фуа.
У міру того, як послуга розширилася, через кілька років два трамваї могли перевозити клієнтів на кладовища Сіллері, монастир Ісуса-Марії, монастир Бельв’ю, цвинтар Бельмонт або, навіть церкву Нотр-Дам-де-Фуа,
У 1868 році показник кінних трамваїв становив близько двох мільйонів пасажирів. Після чого компанія закупила транспортні засоби з новим дизайном. Деякі з них мали сидіння-лавки, що правда, без оббивки, розташовані навіть на даху. У 1875 році автопарк компанії складався вже із 62 вагонів, 41 саней та 21 омнібуса. Рушійна сила складалася із 400 коней.
У 1886 році компанія змінила назву, ставши Монреальською вуличною залізничною компанію і проклала ще колії. Вони з’явилися на нових вулицях, включно з вулицею Онтаріо. До 1889 року мережа розширилася до тридцяти миль, а компанія мала вже 1 тис. коней, 150 вагонів, 104 сани та 49 омнібусів. Того року транспортний показник становив понад вісім мільйонів пасажирів.
Тоді вже почали говорити про електрифікацію колій, але вважалося, що кінна тяга — це правильний вибір і формула хорошого сервісу. До слова, друкована кореспонденція, як відомо, з’явилася разом з електричним трамваєм у 1892 році. Здавалося, тяглова сила коней була дієвим варіантом на довгі роки вперед. Однак у 1891 році не можна було не помітити переваг електричної тяги, яка вже була поширена в багатьох містах. Але це вже зовсім інша історія.
Типи кінних трамваїв
Що ж стосується «конки» та її «обслуговуючого» персоналу, то в кожному кінному трамваєві було два працівники — кучер і кондуктор, який продавав квитки, збираючи п’ять центів за проїзд. Робітники, які заробляли менше долара на день, поки не могли скористатися цією послугою, призначеною для певної еліти.
В ті часи для того, щоб відправитись у путь потрібно було просто покликати кучера трамвая, дочекатись, щоб він зупинився, навіть можна було попросити його почекати кілька хвилин біля магазину. За перший рік компанія здійснила понад мільйон поїздок. У Монреалі того часу використовували три типи транспортних засобів — літній трамвай, відкритий із боків, зимовий трамвай, або трамвай на санях, який був дуже корисним, коли рейки вкриті снігом і льодом. Й останній тип — омнібус, колісний транспортний засіб, який використовували, коли дороги були непроїзні, зокрема, навесні, коли танув сніг.
Джерела: