В епоху, коли Монреаль вважався містом пороку, сотні публічних будинків відчинили свої двері у кварталі «Червоних ліхтарів», який межує з бульваром Рене-Левеск на півдні, Шербрук-стріт на півночі, Блюрі-стріт на заході та Сен-Дені на сході. Епіцентр цього району знаходився на перехресті бульвару Сен-Лорана, який монреальці досі називають «Головним», і вулиці Сент-Катрін.
Це перехрестя вважалося культовим для містян. За кілька хвилин, тут можна було втратити годинник на одному боці вулиці, а на іншому — побачити джентльмена в плащі, який його продає. Відповідно те, що публічні будинки розташовані тут з 1800-х років, нікого, особливо не дивувало. Хоча в міру поширення тут шахраїв, злочинців і наркотиків, секс-працівникам і працівницям стало небезпечніше відвідувати «Квартал». Більш докладно про життя легендарного району, про його мешканців та особливості архітектури читайте на montreal-future.com.
Культовий район
Починаючи з ХІХ століття, основна маса секс-працівниць у Монреалі була зосереджена в сумнозвісному районі в центрі міста, кварталі «Червоних ліхтарів», який отримав свою назву від червоних ліхтариків біля входу, які традиційно сповіщали про специфіку роботи таких будинків. Розташований неподалік від порту, біля залізничних станцій і Чайнатауну, цей чотирикутник площею приблизно один квадратний кілометр межує з вулицями Сен-Урбен на заході, вулицями Сен-Дені на сході, Шербрук-стріт на півночі та Крейг-стріт, нині це вулиця Сен-Антуан, на півдні.
Як і в Сполучених Штатах у той самий час, існування такого району стало можливим від мовчазного бажання влади зосередити та ізолювати проституцію, як явище, яке не можна викорінити, хоча дуже хочеться, особливо в такому портовому місті та перехресті торгових шляхів, як Монреаль, куди прибувало морем та проїжджало багато самотніх чоловіків. Географічно обмеживши це «необхідне зло», влада намагалася запобігти тому, щоб воно «забруднило» все місто та суспільство, заманюючи чесних жінок і дівчат та розбещуючи молодь.
Та як не намагалася влада позбутися цього явища, Монреаль був «непохитний». У першу чергу тому, що цю боротьбу пов’язували з пуританством, яке призвело до заборони алкоголю в Сполучених Штатах. Той захід, був дуже непопулярним у Квебеку. До того ж прихильники толерантності наводили приклад Франції, великої сучасної країни, де проституція регулюється, а не забороняється і пригнічується.
Відтак у кварталі «Червоних ліхтарів» була велика кількість публічних будинків. У 1920-х роках їх нараховувалося тут близько 300, що правда в 1940-х залишилась лише сотня. На таких вузеньких вуличках, як Bullion, Berger і Charlotte, майже за кожною адресою знаходився бордель, хоча мало бути не більше одного в будівлі. Деякі заклади, розкішні та ексклюзивні, обслуговували заможну та впливову клієнтуру, яка була захищена від сторонніх очей.
На іншому кінці спектра дешевші публічні будинки, зосереджені в південній частині району, тут обслуговували менш заможну клієнтуру. Часто, це лише скромні квартири з однією або двома спальнями, де працювало кілька дівчат, які, як вважається, мали менш привабливу зовнішність або знаходилися наприкінці кар’єри. А деякі публічні будинки, як-от легендарний «312» на Онтаріо-стріт Іст, навіть користувався міжнародною репутацією. Під час Другої світової війни квартал «Червоних ліхтарів» процвітав і приваблював військовослужбовців, які були у відпустці, та мали змогу витрачати багато грошей.
Керували закладами зазвичай господині, часто колишні повії, які володіли кількома такими будинками. Протягом 1940-х років основними з них були місис Бошан, місис Кац і місис Бізант. Ці імена, відображають етнокультурне розмаїття Монреаля та його кримінального «оточення». Повії також мали різне походження, але їх набирали переважно з франко-канадських найбідніших класів. Попри те, що секс-послуги в ті часи оплачувалися набагато ліпше, ніж праця робітниці на фабриці чи домашньої прислуги, життя в публічних будинках не завжди було медом.
Умови роботи
Дівчата працювали в умовах суворої дисципліни, по багато годин на день, не маючи можливості вийти на вулицю та самостійно обрати собі клієнта. Вони отримували половину доходу, з того, що заробляли. До того ж більшу частину зарплатні доводилося витрачати на товари та послуги за завищеними цінами тут же, у власниці борделю чи її партнерів.
Крім того, дівчата часто хворіли специфічними, професійними хворобами, що передавалися статевим шляхом, відтак піддавалися обов’язковим медичним оглядам, зустрічалися випадки ув’язнення. Проте були й свої плюси, адже такий спосіб життя, який пропонували повіям, що включав харчування та проживання, безоплатний одяг і алкоголь щовечора, звісно, багатьом подобався.
Та у січні 1944 року генерал-майор Ернест Рено, командувач Монреальським військовим округом, викликав муніципальну владу та оголосив ультиматум — квартал «Червоних ліхтарів» має бути закрито. У випадку відмови, генерал погрожував заборонити своїм військам заходити в місто, що мало б катастрофічні наслідки для економіки та репутації Монреаля.
Річ у тім, що з 1940 до 1943 року в Монреалі сифілісом і гонореєю було заражено понад 4000 солдатів, що вдвічі-втричі перевищувало середній показник у військових округах країни. Через кілька тижнів, після ультиматуму, на початку лютого, публічні будинки закрилися.
Історія заселення кварталу
Попри свою тіньову репутацію, квартал «Червоних ліхтарів» залишався переважно житловим, і значна частина його населення не отримувала вигоди від незаконної діяльності, яка там відбувалася. Загалом ця територія почала засвоюватися на початку ХІХ століття, з будівництва невеликих дерев’яних будинків, типових для передмість Монреаля.
Але велика пожежа 1852 року все знищила. Відбудова відбулася досить швидко, але цього разу тут з’явилися цегляні житлові будинки. З цієї причини більшість наявних нині будинків датуються другою половиною ХІХ століття.
Відтак до 1950 року трьом чвертям із цих будинків було понад 60 років, і багато з них мали суттєві ознаки занепаду. Але не дивлячись на це будинки залучали мешканців. Зазвичай це були люди, які шукали недороге житло. Майже 90% здаваних житлових площ коштувало менше ніж 50 доларів на місяць. В основному це були орендарі з некваліфікованих робітників або дрібних службовців, чия місячна зарплата була нижча за середню в Монреалі.
Здебільшого це франко-канадці, але були й люди, які іммігрували з інших країн. Пропорційно кількості населення місто витрачало на соціальну допомогу втричі більше, ніж деінде. Хоча будинки в цьому районі в основному були житлові, але їхні перші поверхи часто займали невеликі підприємства або місцеві служби.
Більше ніж третина цих будинків не мали ванн, а п’ята частина мала несправну сантехніку. Крім того, статистика злочинності та правопорушень мала значний вплив на загальноканадську, оскільки кількість арештів на 1000 мешканців була в шість разів вища, ніж у місті загалом.
Відтак цю територію було обрано для експерименту з найрадикальнішим можливим рішенням на користь міської реконструкції — усі будівлі були зруйновані, щоб звільнити місце для будівництва соціального житлового комплексу, який мав відповідати найсучаснішим стандартам.
Саме в цьому контексті в 1957 році місто Монреаль сфотографувало всі будівлі, яким судилося зникнути, задокументувавши фрагмент міського життя. Знесення проводилося поетапно протягом двох років, одночасно з початком будівництва нового комплексу, перші житлові одиниці якого були урочисто відкриті в 1959 році.
Джерела: