Монреаль любить створювати враження міста, де все трохи інакше — не гірше й не краще, а саме інакше, ніж деінде. Це стосується і його IT-середовища. Поки в інших місцях галузь прагнула до створення єдиної потужної спілки, яка говорила б від імені всіх і одразу, тут процес пішов значно менш прямолінійно. Ще з 1970-х років у місті почали з’являтися перші професійні об’єднання, але замість того, щоб із часом злитися в щось монолітне й важковагове, вони розрослися в цілу мережу — гнучку, місцями хаотичну, зате живу.
Монреаль, свідомо чи ні, відмовився від ідеї «однієї спілки для всіх» і обрав складніший шлях: співіснування асоціацій, ком’юніті, кластерів і неформальних зв’язків. Чи став він від цього слабшим — питання відкрите. Але те, що ця модель виявилася напрочуд ефективною, сьогодні вже складно заперечити. Як саме вона формувалася і до чого це призвело, можна дізнатись на montreal-future.com.
Ще до того, як IT стало модним словом і майже універсальною відповіддю на питання «ким ти працюєш?», у Монреалі вже намагалися якось впорядкувати цю нову й не до кінця зрозумілу сферу. Щоправда, тоді її рідко сприймали як окрему індустрію. Радше як логічне продовження інженерії — ще одну спеціалізацію поруч з електронікою чи телекомунікаціями. І підходили до неї відповідно: через створення професійних асоціацій.
Старі професійні асоціації
У 1970-х роках у Квебеці з’являються перші організації, покликані об’єднати фахівців, які працювали з інформаційними системами. Однією з ключових стала Réseau ACTION TI — структура, що виникла як спроба дати галузі хоча б якусь форму. Вона організовувала конференції, займалася популяризацією професії, створювала майданчики для обміну досвідом і, по суті, виконувала класичну функцію «спілки», хоч і без жорсткого профспілкового характеру. Це була радше платформа для діалогу, ніж інструмент тиску.
Паралельно існували й інші гравці — менш помітні для широкої публіки, але важливі для формування середовища. Наприклад, локальні осередки міжнародних інженерних організацій, зокрема IEEE Montreal Section. Вони дивилися на IT без зайвого романтизму: як на частину великої технічної екосистеми, де є стандарти, протоколи й доволі чітка ієрархія знань. У цьому підході було багато раціонального, але мало гнучкості.
Загалом картина виглядала доволі впорядковано й навіть трохи передбачувано. Є нова сфера — з’являється професійна спільнота. Є спільнота — виникає організація, яка її представляє. Проблема полягала лише в одному: сама сфера змінювалася значно швидше, ніж ті, хто намагався її структурувати.
У той час як асоціації будували довгострокові моделі, IT уже починало виходити за межі класичної інженерії. З’являлися нові ролі, нові типи компаній, нові формати зайнятості. Те, що ще вчора виглядало як вузька технічна спеціалізація, поступово перетворювалося на окрему економіку зі своїми правилами гри.
І саме тут проявляється одна з ключових особливостей Монреаля. На відміну від багатьох інших міст, де подібні асоціації із часом укрупнювалися, централізувалися і намагалися говорити від імені всієї галузі, тут цього не сталося. Старі організації не зникли — вони продовжили існувати, проводити події, об’єднувати людей. Але вони так і не стали єдиним центром тяжіння.
Монреаль, здається, просто не дозволив цій системі «застигнути» в одному форматі. Замість того щоб вирости в одну велику і трохи неповоротку структуру, вона залишилася множинною. І саме ця множинність згодом відкриє двері для зовсім іншого типу спільнот — менш формальних, зате значно більш адаптивних.
Формування незалежної IT-спільноти
На початку 1990-х стало остаточно зрозуміло: IT більше не збирається залишатися частиною чиєїсь іншої дисципліни. Воно тихо, але впевнено виходило з-під опіки класичної інженерії і починало жити за власними правилами. І правила ці були значно менш формалізованими.
Саме в цей період у Монреалі формується те, що сьогодні назвали б незалежною IT-спільнотою. З’являється новий тип фахівця — не прив’язаного до великої компанії чи інституції, а радше до власних навичок і репутації. Консультанти, підрядники, перші масові фрилансери — люди, які вже не дуже вписувалися в логіку класичних професійних асоціацій.
Однією з відповідей на ці зміни стала поява в 1993 році Association Québécoise des Informaticiens et Informaticiens Indépendants (AQIII). Сам факт її створення багато про що говорить: ринок почав продукувати достатньо «незалежних» гравців, щоб вони відчули потребу об’єднуватися — але вже на інших умовах. Це була не спроба вибудувати вертикаль чи встановити правила для всіх. Швидше — створити середовище, де можна знайти контакти, обговорити контракти, зрозуміти, як виживати в новій реальності.
AQIII не намагалася замінити собою старі асоціації — і в цьому, мабуть, її головна відмінність. Вона працювала там, де класичні структури починали буксувати: у гнучкості, швидкості реакції, здатності підлаштовуватися під ринок, який змінювався швидше, ніж встигали писатися регламенти.
І це був лише початок. IT-спільнота Монреаля почала розшаровуватися — але не в поганому сенсі. Вона перестала бути однорідною. Замість однієї професійної «групи» виникла ціла палітра ролей, форматів роботи і способів взаємодії.
Фактично, в 1990-х Монреаль зробив тихий, але принциповий крок: від моделі «організація визначає правила» до моделі «ринок і спільнота формують правила разом». І хоча тоді це виглядало радше як адаптація до обставин, ніж свідомий вибір, саме цей зсув визначить подальший розвиток галузі.
Ком’юніті, user groups та кластерна модель — наш час
У 2000-х монреальське IT остаточно перестало прикидатися «серйозною інженерною дисципліною» і раптом відкрило для себе просту річ: спільнота може існувати й без формальних рамок. Починають з’являтися user groups, тематичні зустрічі, неформальні об’єднання на кшталт MITPro — місця, де важливішими за регламенти стають контакти й обмін досвідом. Індустрія поступово вчиться говорити сама із собою без посередників.
І майже паралельно формується інший рівень — уже цілком офіційний. У 2007 році з’являється TechnoMontréal, який бере на себе роль координатора всієї галузі: бізнес, університети, держава. Здавалося б, ось він — шанс нарешті зібрати все в єдину структуру. Але Монреаль і тут залишається вірним своїй децентралізованій природі: кластер не замінює спільноти, а лише додається до них.
У результаті місто отримує дивну, але ефективну конструкцію: знизу — жива мережа ком’юніті, зверху — м’яка координація. І жодного бажання перетворити це на щось остаточно впорядковане.
Інший шлях до успіху
Монреаль так і не став ані Кремнієвою долиною, ані Торонто — містами, що зробили ставку на концентрацію сили й чітку вертикаль. Він пішов іншим шляхом: складнішим, менш очевидним, зате значно гнучкішим. І, що найцікавіше, не програв. Мегаполіс і сьогодні залишається повноцінним гравцем IT-ринку, майже не поступаючись більш «системним» конкурентам. Чи став саме цей розпорошений підхід причиною успіху — питання дискусійне. Але те, що він не завадив, а радше допоміг, виглядає дедалі очевидніше.
Джерела: